Зображення отримано на довжині хвилі 416 нанометрів широкосмуговою камерою, яку надав Інститут Макса Планка; ван Ноорт брав участь і в спостереженнях, і в редукції даних, і у відновленні зображень.1 2Порівняння реальних кадрів із фізично обґрунтованими комп’ютерними моделями виявилося разюче узгодженим. Симуляції відтворили ті самі завитки на межах гранул і показали, як потоки з різною швидкістю створюють зсув. На межі з’являється зсув, дрібні збурення наростають і перетворюються на хвилі та вихори. Вони вбудовуються в ієрархію масштабів — від гранул і мезогрануляції до супергранул, від ефемерних областей поля до сонячних плям. Розуміння дрібномасштабної динаміки Сонця впливає на оцінку радіаційних ризиків для супутників, навігації, високочастотного зв’язку й навіть на планування майбутніх місій.